Загиблі герої листопада: обличчя 14 українських воїнів і 15-й – у полоні | ЄСПУ

Загиблі герої листопада: обличчя 14 українських воїнів і 15-й – у полоні

Чотирнадцять українських військових загинули внаслідок бойових у листопаді 2017 року. Із них 12 – військовослужбовці Збройних сил України, двоє – Національної гвардії.

У щоденних зведеннях штаб АТО та речники Міноборони повідомляли загалом про 15 полеглих. Зокрема, йшлося про п’ятьох “двохсотих” унаслідок бойових дій 23 листопада. При цьому в МОУ зазначали, що ця інформація попередня, а у відкритих джерелах була інформація лише про чотирьох загиблих того дня

Новинарня” з’ясувала: 23 листопада загинули таки чотири бійці ЗСУ. Про це нашому виданню офіційно повідомили в Генеральному штабі у відповідь на інформаційний запит, скерувавши за подробицями до 58-ї окремої мотопіхотної бригади та ОК “Північ”.

“Справді, 23 листопада в нас було чотири “двохсотих”. П’ятий, про якого спершу повідомляли [штаб АТО і речник Міноборони], не підтвердився. Він потрапив у полон”, – розповіли “Новинарні” у штабі 58 омпбр.

“Так, це Фурсов Роман“, – підтвердили в бригаді інформацію про полоненого, ім’я і прізвище якого вже називала “Новинарня” в матеріалі про бій у районі Кримського.

Роман Фурсов, якого ввадали загиблим, потрапив у полон під Сентянівкою

Протягом місяця в цій місцевості, в боях біля Бахмутської траси, загинули шестеро бійців ЗСУ. Усі – з лав 58-ї мотопіхотної.

Безповоротні втрати ЗСУ і Нацгвардії за місяць по днях:
01.11 – Сергій Сиротенко, НГУ (Мар’їнка, підрив на міні)
02.11 – Станіслав Курбатов, НГУ (помер після підриву на міні біля Мар’їнки 01.11)
07.11 – Антон Мишко, Валентин Ничвидюк (58 омпбр, Кримське, обстріл)
08.11 – Ростислав Данилов (25 опдбр, шахта Бутівка, обстріл)
17.11 – Андрій Добровольський (10 огшбр, Троїцьке, обстріл)
20.11 – Олександр Смурага (59 омпбр, Павлопіль, обстріл)
23.11 – Денис Кривенко, Олександр Тюменцев, Сергій Шевченко, Олександр Сухінін (58 омпбр, Кримське, бій)
25.11 – Максим Перепелиця, Дмитро Литвинчук (95 одшбр, Верхньоторецьке, обстріли)
28.11 – Віктор Маслов (25 опдбр, Авдіївка, обстріл)

Ще одна втрата – підрив на міні поліцейського біля Талаківки (Владислав Макаревич).

Це більше, ніж у жовтні. У зоні АТО справді стає гарячіше. Дві армії зближуються.

Згадайте полеглих нашої праведної армії. Пам’ятайте їх. Вони загинули за нас. Щоб ми жили і пам’ятали.

1. Сергій Сиротенко “Третій”

1 листопада близько 11:30 під час виконання бойового завдання в районі міста Мар’їнка на Донеччині підірвалися на міні два нацгвардійці.

39-річний Сергій Васильович Сиротенко, позивний “Третій”, загинув одразу.

Майор, заступник командира 2-го батальйону спецпризначення “Донбас” 15-го окремого полку Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України, в/ч 3035 (Слов’янськ).

Народився 24 грудня 1977 року у селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області. Жив у Черкасах. Закінчив факультет внутрішніх військ МВС Національної академії прикордонних військ у Хмельницькому (зараз – Національна академія Державної прикордонної служби України).
Служив командиром взводу у частинах Північного територіального командування ВВ МВС .

З літа 2014-го року – у лавах батальйону “Донбас” (в системі Нацгвардії). Пройшов бої за Вуглегірськ і Широкине, був заступником командира роти по роботи з особовим складом, командиром 3-ї роти. Підписав контракт з НГУ.

17 липня 2015 року рота черкащанина Сиротенка “віджала” у сепаратистів у Широкиному БМП-2, що мала повний боєкомплект і перебувала задовільному стані, повідомляти тоді ЗМІ.

“Операція була добре спланована, – розповідав тоді прес-офіцер сектору “М” Ярослав Чепурний. – Усе відбувалося на очах сепаратистів посеред білого дня. З першої спроби відтягнути БМП не вдалося, і бійці “Донбасу” відступили. Але через деякий час відбулася повторна спроба, яка виявилася вдалою. Російські бойовики очевидно не очікували на такого “нахабства” з боку наших воїнів”.

За це командир роти Сергій Сиротенко отримав нагородну табельну зброю.

Відомо, що бійці його роти неодноразово ходили в тил до “сепарів” та відбирала в тих їхній БК.

Похований 4 листопада на Алеї Слави в Черкасах.

Залишились мати, брат та дружина з трьома дітьми в орендованій квартирі.

2. Станіслав Курбатов “Адвокат”

27-річний Станіслав Курбатов – другий нацгвардієць, що підірвався 1 листопада на міні під Мар’їнкою. Він отримав важке осколкове поранення, після операції в Покровську був доставлений гелікоптером до військового мобільного госпіталю у Маріуполь, однак 2 листопада помер під час реанімаційних заходів.

Старший солдат, водій-санітар БСП “Донбас” 15-го окремого полку Східного ОТО НГУ, в/ч 3035 (Слов’янськ).

Після армії закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ, працював у міліції, був дільничним інспектором у селі Хроли під Харковом.

Звільнившись з органів, займався юридичною діяльністю. Звідси позивний – “Адвокат”.

З травня 2017 року – на контракті в НГУ.

Похований в Ізюмі на Харківщині – місті, де він народився 30 червня 1980 року.

Залишились дружина і донька.

 

3. Антон Ничвидюк “Якудза”

У листопаді 2017-го в районі села Кримське Новоайдарського району Луганщини внаслідок бойових дій загинули загалом шестеро бійців 58-ї окремої мотопіхотної бригади (ППД – Глухів Сумської області). Один із двох перших – Валентин Ничвидюк, старший лейтенант, командир взводу 1-ї роти 15-го омпб “Суми” 58 омпбр.

Це трапилося 7 листопада. За офіційними даними, зведена група мала зупинити прохід ворожих диверсантів у районі Бахмутської траси, що фактично є лінією розмежування біля сіл Кримське (під контролем ЗСУ) та Жолобок, Сокільники, Пришиб.
Ближче до опівночі противник випустив десять мін калібру 120 мм. Унаслідок цього обстрілу двоє українських військових загинули, одного було поранено, ще один отримав бойову травму. Командир групи Ничвидюк унаслідок ураження осколками помер на місці.

“Якудзі” Ничвидюку було 28. Народився він 2 вересня 1989 року в Конотопі на Сумщині. У 2010 році закінчив Київський університет внутрішніх справ (КНУВС, юрист).
У 2006-2012 роках служив у Внутрішніх військах (бригада спецпризначення “Барс”) та в конвойній службі, був командиром взводу.
Надалі рік працював помічником нотаріуса в Конотопі та юрисконсультом у компанії “ПроКонсалтинг”.

Валентин був кандидатом у майстри спорту з боксу, мав перший розряд із кікбоксингу.

Залишились батьки (мати — приватний нотаріус, батько — начальник відділу Конотопської РДА), дружина та маленька дитина.

У Конотопі було оголошено триденну жалобу. Поховали героя 10 листопада на Вирівському кладовищі міста.

4. Антон Мишко

32-річний старший сержант Антон Мишко – другий загиблий 7 листопада в районі Кримського.

Як і Ничвидюк, він був військовослужбовцем 1-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону “Суми” 58 омбр.

Антон народився 31 березня 1985 року в Києві, жив на Троєщині. У 2003-му закінчив київське ВПУ №25, за фахом – муляр, штукатур і плиточник.

Працював машиністом баштового крана. Майже п’ять років – у ЗАТ “Українська будівельна компанія”.

У Збройних силах з 2014-го.

Похований 11 листопада на Лісовому кладовищі столиці.

Залишилась мати, в якої Антон був єдиним сином.

5. Ростислав Данилов

11 листопада на Шевченківському цвинтарі в Дніпрі поховали воїна-десантника 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Ростислава Данилова.

27-річний солдат, кулеметник 2-ї парашутно-десантної роти 1-го батальйону 25 опдбр загинув 8 листопада під час виконання бойового завдання поблизу міста Авдіївка на Донеччині.

Як інформував речник Міноборони з питань АТО, український військовий дістав смертельне поранення внаслідок вогневого протистояння з противником в районі шахти “Бутівка”.

“Рост” помер дорогою до лікарні. Він став другою – після Олександра Жукова – бойовою втратою 25-ї бригади ДШВ, відколи вона в районі Авдіївки замінила 72-гу механізовану.

Ростислав Данилов народився 19 червня 1990 року в Росії, у селі Велижани Тюменської області. У дитинстві з матір’ю переїхав в Україну, мешкав у місті П’ятихатки Дніпропетровська області, з 2016 року – в Дніпрі (Шевченківський район).

Здобув фах токаря у вищому професійному училищі в місті Жовті Води, працював за спеціальністю у Дніпрі, а також зварювальником у локомотивному депо в П’ятихатках.

Захоплювався авто- і мототехнікою та історичною та військовою літературою й естетикою.

Був призваний на строкову службу в “Десну”. Після півтора року “строчки” підписав контракт із ЗСУ (1 листопада 2016 року) та вже невдовзі був у зоні АТО.

Повернувшись з фронту на ротацію у серпні 2017-го одружився. А 22 жовтня знову відбув на фронт.

Залишились мати та вагітна дружина.

6. Андрій Добровольський

17 листопада під Троїцьким (Попанянський район, Луганський напрямок, сумнозвісна Світлодарська дуга) загинув 20-річний прикарпатець Андрій Добровольський, якому 11 грудня мав би виповнитися 21 рік.

Солдат, командир бойової машини — командир відділення 8-го окремого мотопіхотного батальйону “Поділля” 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

Унаслідок кулеметного обстрілу юнак отримав поранення у голову. Реанімаційні заходи не допомогли – за годину Андрій помер у лікарні міста Попасна.

Андрій народився 11 грудня 1996 року в селі Тустань Галицького району Івано-Франківської області.

Закінчив Івано-Франківський професійний політехнічний ліцей за фахом машиніста.

Писав вірші, малював, займався альпінізмом.

На контракт до ЗСУ хлопець пішов 12 лютого 2016 року – після того, як з фронту повернувся його батько Омелян, який воював в АТО у прикордонних військах.

Після навчання на полігоні у Старичах Андрій з травня по листопад 2016-го служив у зоні АТО, був у Красногорівці. Надалі проходив службу в Івано-Франківській області, звідки знову виїхав на фронт.

Незадовго до смерті Андрій побрався з 18-річною Оксаною. Молодята не встигли відгуляти весілля за традиціями – лише розписалися під час нетривалої відпустки військовослужбовця.

Крім молодої вдови, залишились батьки, молодший брат, сестра.

Поховали Андрія Добровольського в рідному селі 21 листопада.

7. Олександр Смурага “Смурфик”

 

23 листопада в містечку Помічна Добровеличківського району Кіровоградської області поховали 28-річного Олександра Смурагу, який загинув 20 листопада під Павлополем на Донеччині. Його життя обірвала ворожа куля.

“Смурфік”, як називали його побратими, народився 15 червня 1989 року в селі Сонцеве Устинівського району Кіровоградської області.

Виховувався в багатодітній родині, у 6-річному віці залишився сиротою.

Останнім часом Олександр мешкав у Помічній разом із цивільною дружиною та її двома дітьми від першого шлюбу.

Був мобілізований до Збрйоних сил у п’ятій хвилі, із травня 2016 року служив за контрактом.

Старший солдат, стрілець – помічник гранатометника 10 омпб “Полісся” 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

8. Денис Кривенко “Ніндзя”

23 листопада в районі села Кримське, біля Бахмутської траси на Луганщині, загинули, за уточненими даними, четверо українських військових. Усі – з третьої роти “Донбас” 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї бригади.

Першим того вечора поліг дніпрянин Денис Кривенко. Прикривав поранених.

За першою інформацією, це був невдалий вихід української ДРГ на інший бік “Бахмутки”.
Насправді бійці загинули на ворожій території, на “мінусі” – ближче до села Сентянівка (колишнє Фрунзе), яке контролюють росіяни і бойовики “ЛНР”.

Згодом Військове телебачення України оприлюднило коментарі офіцерів 58-ї бригади, які розповіли про бій таке:
Близько восьмої години вечора спостерігач помітив рух групи з боку терористів в кількості 10-12 осіб. Вони рухалися до Бахмутської траси, аби її перетнути. Наші зрозуміли, що це спроба бойовиків обійти позиції 16-го батальйону та завдати удару з флангу.
Для перехоплення вийшла мобільна група. Зав’язався бій. Наші застосували міномети. Противник почав відхід.
Група з 16 омпб стала переслідувати бойовиків, але біля Бахмутської траси потрапила в засідку.

Відповідно до заяви офіцера з 58 омпбр бригади, втрати особового складу в цьому бою – 4 загиблих, 3 поранених, 1 полонений.

Двоє вийшли, молодці хлопці, зорієнтувалися в ситуації. Вони діяли професійно, прийняли там локальний бій, замінували навколо себе підходи, замінували “Муху” там. І це вдалося – вона підірвалася, коли їх там хотіли добити, вважаючи полоненими. Потім замінували повторно, і ще один був [бойовик] вбитий. Просиділи до ранку наступного дня, 24 листопада. Зорієнтувалися в ротації тієї групи, яку “сепари” поставили, щоб добивали всіх, хто буде підходити для допомоги пораненим. Додумалися дочекатися ротації – і в той момент чкурнули до траси і вийшли на наш спостережний пункт. Вийшли пораненими”, – розповів офіцер на ім’я Сергій.

За його словами, противник мав втрати “і в близькому контакті”, і коли наша батарея побила групу бойовиків, яка заходила у фланг.

“Ні метра позиції не було втрачено. Більше того, ми показали, що такі вояжі – вони неможливі”, – сказав військовий ЗСУ.

Інший представник підрозділу додав, що з боку ворога також були загиблі, які “лежали там (під Сентянівкою) до ранку”.

У коментарі ТСН він визнав, що переслідування бойовиків за Бахмуткою було помилкою: без цього можна було обійтися хіба що пораненими з українського боку, без загиблих.

36-річний Денис Кривенко “Ніндзя” – той, хто в бою біля “Бахмутки” загинув першим і був вчасно евакуйований.

Молодший сержант, сержант з матеріального забезпечення 3-ї роти “Донбас” 16 омпб 58-ї мотопіхотної бригади.

Народився 20 грудня 1981 року в Дніпрі.

Із 2014 року воював у складі добровольчого батальйону спецпризначення “Донбас” Нацгвардії, по тому перейшов разом із підрозділом до 16-го окремого мотопіхотного батальйону.

Залишилася дружина та троє неповнолітніх дітей — 12-річна донька і сини 10 і 5 років.

Після прощання у Дніпрі “Ніндзя” був похований у селі Любимівка Дніпровського району.

9. Олександр Тюменцев

Прізвище його було Тюменцев, позивний “Тюмень”, і народився він 6 травня 1978 року в селищі Піонерське Тюменської області РРФСР.

Старший лейтенант, командир гранатометного взводу роти вогневої підтримки 16 омпб 58 омпбр.
23 листопада, після бою під Кримським, “Тюмень” повів підрозділ у рейд за Бахмутську трасу, який виявився невдалим.

Олександр Володимирович мешкав у місті Лубни на Полтавщині. Кадровий військовий: 1999 року закінчив Одеський інститут сухопутних військ (тепер – військова академія). Проходив службу у Володимир-Волинському на посаді командира механізованого взводу. 2002 року звільнився з військової служби, працював у Лубнах. У 2006-2008 роках -на посаді начальника відділу з питань надзвичайних ситуацій виконавчого комітету Лубенської міської ради. надалі займався підприємницькою діяльністю.

Із серпня 2014-го до літа 2015 року служив за мобілізацією у складі 831-ї бригади тактичної авіації, брав участь в АТО. У травні 2017 року підписав контракт із ЗСУ.

“Тюмень” був авторитетном командиром підрозділу і безстрашним бійцем. Мужньо рвався в бій, хотів витягнути поранених, але… Він сам потрапив під вогонь, отримавши множинні рани голови”, – зазначили в батальйоні.

Похований у Лубнах. Залишилась мати, донька та син.

Саме матері Саші Тюменцева телефонував речник бойовиків “ЛНР” Андрій Марочко, коли терористи перед телекамерами влаштували евакуацію загиблих бійців 16 омпб та знайшли їхні смартфони.

Бойовик тоді демонстрував номер матері на камеру. Останній виклик від мами був датований 11:59 24 листопада. На заставці – військовий обіймає дитину, дочку…

10. Сергій Шевченко “Шева”

Шевченко Сергій Павлович, позивний “Шева”, – ще один загиблий 23 листопада в районі Кримського/Сентянівки.

Це його жетон показували на камеру бойовики під час евакуації. Оскільки він був невідповідний стандарту Збройних сил України, з’явилося припущення, що все це зрежисована пропагандистська акція.
Однак насправді жетон Сергія Шевченка – зразка Національної гвардії.

Адже Сергій Павлович воював у складі добробату “Донбас” НГУ ще на початку війни.

Туди він прийшов із розвідвзводу 1-го батальйону 92 омбр. Згодом разом із побратимами-“донбасівцями” перейшов до 16-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Звання – солдат, посада – гранатометник.

Народився Сергій Шевченко 18 травня 1974 року в селі міського типу Новопокровка Чугуївського району Харківської області.

Протягом 13 років – до 2009-го – працював на Новопокровському комбінаті хлібопродуктів.

Під Сенянівкою Сергій Павлович отримав важкі поранення в груди.

Похований на кладовищі №18 міста Харкова, 12-й квартал – Алея Слави.

Залишились мати, брат, дружина та троє дітей.

11. Олександр Сухінін “Баня”

45-річний Олександр Віталійович Сухінін, позивний “Баня” – четвертий загиблий 23 листопада в районі Кримського боєць роти “Донбас” 16 омпб. Та один із трьох бійців, чиї тіла були передані з ворожої території за присутності ОБСЄ 25 листопада на мосту біля міста Щастя.

Він воював за свій, рідний Донбас. Народився 25 квітня 1972 року в місті Макіївка Донецької області.

У 2014-2015 роках воював у складі БСП “Донбас” Нацгвардії, у 2016 році – доброволець ДУК “Правий сектор”. Надалі – на контракті в 16 омпб 58 омпбр ЗСУ.
Сержант, командир гранатометного відділення 3-ї роти.

Похований 30 листопада на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі.

Залишились дружина, дорослі дочка та син. Родина виїхала з окупації до Києва.

12. Дмитро Литвинчук

У 20-х числах листопада загострилася ситуація в районі смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області, яке на той час Збройні сили контролювали не в повному обсязі. Почастішали обстріли з боку бойовиків.
Через це 95-та десантно-штурмова бригада, колишній командир якої Михайло Забродський зараз очолює ДШВ і всі сили АТО, почала пересувати опорники вперед.

25 листопада загинули двоє бійців 95 одшбр.

Дмитро Юрійович Литвинчук народився 14 березня 1992 року в селі Крученець Черняхівського району на Житомирщині.

Закінчив Селянщинський спортивний ліцей, вступив до Житомирського держуніверситету імені Івана Франка на факультет фізичного виховання та спорту.

У Збройних силах – з 2014 року. Служив у 20-му центрі ремонту засобів зв’язку та радіотехнічного забезпечення, в/ч А1724, Озерне.

Після загибелі у червні 2014 року його кращого друга, десантника Олександра Голяченка, Дмитро постійно прагнув поїхати в зону АТО.

У вересні 2014-го пішов до 95 одшбр. Сержант, начальник радіостанції 2-го десантно-штурмового батальйону 95-ї бригади.

Помер від крововтрати, уражений кулею снайпера.

Похований у рідному селі.

Залишились батьки і молодша сестра.

13. Максим Перепелиця

Максим Перепелиця загинув також від кулі снайпера, коли намагався витягнути пораненого сержанта Литвинчука. 25 листопада, Верхньоторецьке. Помер по дорозі до шпиталю.

Похований у свій день народження на Смолянському військовому кладовищі Житомира.

Максимові Олеговичу було 26. Молодший сержант роти снайперів 95 одшбр.

Народився 28 листопада 1990 року в селі Давидівка Хорошівського району на Житомирщині.

Закінчив Давидівську ЗОШ І-ІІІ ступенів, надалі мешкав у Житомирі.
2008 року вступив до Житомирського технологічного коледжу, але не закінчив його.

29 жовтня 2009 року був призваний на строкову службу у Десні, після проходження якої підписав контракт і служив у 30 омбр  Новоград-Волинському, а з 2014 — у житомирській десантній бригаді. На війні з самого початку.

Вдома на нього чекали мама з татом та сестра.

Товариш по службі Артур розповів про Максима: “Він був справжнім патріотом своєї країни. Він завжди у всьому бачив позитив та сподівався на краще. В АТО він поїхав не перший раз. Він хороший брат і син, який був надійною опорою для своєї родини. Він – справжній друг, який в будь – який момент був готовий прийти на допомогу”.

Неодружений. Залишились батьки та сестра.

14. Віктор Маслов “Бача”

Віктор Маслов народився 11 листопада 1968 року в місті Прилуки Чернігівської області, з 2005 року мешкав у селі Даньківка Прилуцького району.

Вивчившись на слюсаря-ремонтника, 1986 року пішов в армію – у свій 18-й день народження. Як і багатьох тодішніх радянських призовників, хлопця відправили в Афганістан. Віктор, снайпер-розвідник батальйону ВДВ.
Пройшовши ту страшну війну, в січні 1989 року демобілізувався й повернувся додому.

Після того, як його дружина загинула в ДТП, разом із дочкою перебрався жити до своєї матері в село.

А у листопаді 2016 року (як і за 20 років до того)  знову пішов на війну – тепер уже з Росією.

Підписавши контракт із ЗСУ, служив на посаді старшого солдата, розвідника розвідувальної роти 3-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Позивний “Бача” Віктор отримав невипадково – в Афганістані це означає “хлопець, “товариш”.

Загинув він також в останній місяць осені. 28 листопада близько 17:00 біля Авдіївки (Донецька область) життя 49-річного воїна обірвала куля ворожого снайпера.

Залишилися мати і дочка.

Поховали бійця на Алеї Героїв кладовища в Прилуках.


Інші українські силовики, що загинули або померли
в листопаді 2017 у зв’язку з бойовими діями на Донбасі

Владислав Макаревич

Майор поліції, т.в.о. начальника сектору груп реагування патрульної поліції Центрального відділу поліції міста Маріуполь ГУ НП в Донецькій області.

Загинув 15 листопада: підрив на міні.

Близько 14:35 в ході патрулювання прифронтового селища Талаківка екіпаж групи реагування патрульної поліції Кальміуського відділення поліції на службовому автомобілі натрапив на протитанкову міну між Талаківкою і Гнутовим. Внаслідок вибуху майор Макаревич, який був за кермом, загинув, ще два співробітника поліції дістали поранення. Поряд виявили ще одну замасковану міну. Факт кваліфіковано за ст. 258 ККУ “терористичний акт”.

Попередньо встановлено, що поліцейські їхали на виклик про незаконну вирубку лісу на околицях Талаківки.

Владислава поховали в селі Желанне, Ясинуватський район Донецької області, де він народився 7 вересня 1982 року.

Мешкав у Ясинуватій, працював у Донецьку. Присвятив службі в органах внутрішніх справ 18 років. Після окупації Донецька перевіз родину до Києва, а сам продовжив службу в Маріуполі.

Служив на посаді старшого інспектора сектору розшуку та оформлення матеріалів ДТП управління превентивної діяльності ГУНП в Донецькій області.

Брав участь в евакуації мирних мешканців з-під обстрілу під час спроби штурму Мар’їнки бойовиками 3 червня 2015-го. У складі зведених загонів поліції ніс службу в Авдіївці.

З вересня 2017 — т.в.о. начальника сектору реагування.

Залишились батьки, дружина та двоє дітей, 6-річний син і 4-річна донька.

Ігор Пащенко

Помер після тривалої хвороби, яка стала наслідком бойової контузії, отриманої в середині січня 2015 року біля селища Опитне (Ясинуватський район Донецької області).

За повідомленням сайту “Цензор“, після контузії Ігор Пащенко запізно отримав медичну допомогу, коли потрапив у шпиталь в м. Дніпро, де був великий наплив важких поранених. Запалення мозку перейшло в менінгіт. Ігор боровся і пішов на поправку, поступово відновлювалась пам’ять, чоловік знову вчився говорити.

У 2016 лікувався в Чернігівському тубдиспансері, ним опікувались волонтери, знайшли реабілітаційний центр.

Але стан погіршився, і ветеран АТО помер у ніч на 4 листопада внаслідок набряку головного мозку.

Народився 6 березня 1974 року в місті Чернігів. 1992 року закінчив ПТУ№13, працював за фахом на камвольно-суконному комбінаті “Чексіл”.
Пройшов строкову службу в роті охорони при Міноборони, працював також охоронцем у Києві.

28 серпня 2014 року мобілізований, із листопада – в зоні АТО, брав участь у боях за ДАП, поблизу Донецька.
Солдат, номер обслуги 3-го мінометного розрахунку 1-го взводу 3-ї мінометної батареї 3-го аеромобільного батальйону 80 оаембр, переведений до 81 одшбр).

Залишилась мати та в Москві — донька від першого шлюбу.

Похований в Чернігові на кладовищі Яцево.