Сергію Саміленку дивом вдалося пролетіти 80 кілометрів після того, як ворог з РПГ влучив у хвіст вертольота. Льотчик зумів посадити пошкоджений вертоліт, урятувати техніку й екіпаж, за що його й було нагороджено орденом Богдана Хмельницького
24 серпня 2014-го. О четвертій ранку Сергій Саміленко підіймає в небо ударний вертоліт Мі-24. За останні кілька місяців майор звик до того, що сон і відпочинок — то нечувана розкіш. Цього разу, як, зрештою, і десятки попередніх разів, перед екіпажем також стоїть непросте завдання — знищити блокпост противника в районі Іловайська. Вертоліт летить на максимальній швидкості в режимі цілковитого радіомовчання, притискаючись до землі. Один неправильний рух або маневр, виконаний пізніше на частку секунди, — і все…
Машина йде, ледь не торкаючись верхівок дерев. Дуже небезпечно… Та що вдієш? Тільки так є шанс, що противник не засіче борт і не відкриє по ньому вогонь. Нарешті дісталися до цілі. Відпрацювали. Влучили. Відчуття, наче серце зупинилося… Минає секунд тридцять, ворог зреагувати не встигає, льотчик переводить подих. Схоже, цього разу пощастило!
Повернувшись на базу, екіпаж одразу розпочинає роботу. Треба, не гаючи часу, готувати машину до повторного вильоту. Знову — під Іловайськ. Штурман виконує необхідні розрахунки, детально продумує маршрут наступного польоту. Пілот із бортовим техніком заряджають установки ракетами, перевіряють справність систем, наявність пального. «Уперед!» Знову пітніють долоні, знову надскладне маневрування між високовольтними лініями й будівлями… Відпрацювали! Хух! Живі!
«З боку Старобешевого йде батальйонно-тактична група ворога. Потрібна вогнева підтримка!» — лунає черговий наказ авіаторам, коли вони повернулися в розташування. Цього разу льотчик розуміє, що політ до потрібної точки може бути рівнозначним самогубству. Але накази не обговорюють.
Це був уже третій бойовий виліт за ранок. Летіли парою, екіпаж Саміленка — ведений. Тільки-но втомлений пілот сів у вертоліт і натиснув кнопку запуску, як страх і втома одразу зникли. Боятися ніколи! Ситуація ускладнювалась не надто точними координатами рухомої цілі. Напруження зростало.
Випустивши кілька черг, вертоліт опинився якраз над головами ворога. Реакція не забарилась: почалася стрільба з гранатометів. Пілот намагався маневрувати, однак ворог лупив надто інтенсивно. Сергій признається: стало не по собі. Влучання у хвіст! Миттєво пошкодило систему управління рульовим гвинтом, оператора ледь чути. Льотчик випустив шасі машини. Та коли вирішив сідати, побачив під собою ворожі танки й подумав: «А дідька лисого! Не сяду! Певний запас є, трохи протягнемо».
Управляти пошкодженою машиною було вкрай важко. Пілот молив Бога, щоб техніка не підвела й витягнула. Бажання жити змусило забути про страх, та й відповідальність за екіпаж змушувала робити все можливе й неможливе.
Екіпаж таки добрався до своїх. Після того, як вертоліт підбили, він протягнув ще 80 кілометрів. Найближчим майданчиком виявився польовий шпиталь.
Тим часом ведучий екіпаж зафіксував точні координати цілі й передав їх іншій парі вертольотів. Помста за підбитий вертоліт не забарилася…
Нині Сергій Саміленко буденно описує бойові вильоти й терпляче пояснює елементарні для нього речі. Каже, що після польотів на Донбас участь у миротворчій місії в Конго здалась йому справжнім відпочинком.
— У районі проведення АТО доводилось постійно працювати на межі дозволеного, починаючи від злітної ваги й закінчуючи, маневрами, режимами експлуатації гвинтокрила. Літати доводилось так часто, що техніка ледь витримувала. Що вже й казати про висоту польотів? У бойовій обстановці чим ближче притискаєшся до землі, тим більше шансів залишитися живим. Нерідко опускались і на три метри. Страшно було літати вночі, особливо після того, як збили два екіпажі. На той час наше авіаційне обладнання не давало змогу летіти нижче за 150 метрів. Пам’ятаю, як у серпні прийшов командир і каже: «Треба вночі летіти в Широкине». Я розумів, що РЛС противника одразу побачать вертоліт, який летить високо, і нас просто «знесуть». А низько летіти — це теж не варіант, бо з великою часткою ймовірності заплутаєшся в дротах високовольтних ліній.
Офіцер розповідає, що всі бойові вильоти здійснювали за лінію розмежування, тому вертоліт завжди був мішенню.
— То один вертоліт підбили, то інший… І якоїсь миті ти розумієш, що це просто статистика, але під час чергового вильоту ти можеш стати одним із цієї статистики. Коли ми почали активно літати на бойові завдання, командир підійшов до нас і сказав: «Якщо бачите, що це самогубство, летіти не треба». Через кілька днів приходить і каже: «Мужики, усе… Відповідь «ні» більше не розглядають». Насправді всі бойові вильоти, за великим рахунком, були однотипними. Просто їх було так багато… Але найбільший страх — ударити по своїх. Лінія фронту тоді, як розумієте, була досить розмитою. Тому ми завжди працюємо дуже обережно, відстань від жилих районів мала становити не менше ніж 200 метрів. Сепарські ЗМІ брешуть: не знаю жодного вертолітника, який би вів вогонь по населених пунктах.
Бойова авіація закінчила свої польоти в лютому 2015-го. Тоді ж Сергій Саміленко й потрапив під артобстріл у Краматорську.
— Якраз одягав берці, збирались на обід іти… І раптом прозвучало: «Терміново! Укриття!» Так в одному чоботі й побіг. Один хлопчина з нашої бригади тоді загинув, йому осколком пробило легеню. Підійшовши пізніше до вертольота, я побачив, що його повністю зрешечено. Тоді було страшно, але вже по-іншому, не так, як за штурвалом вертольота. Ми ж, льотчики, до такого зовсім не звикли. Не уявляю, як люди, які довго перебували під обстрілами, зберігають ясний розум.
Цікаво, що з дитинства Сергій зовсім не мріяв про авіацію. Каже, що завжди хотів бути журналістом.
— У школі гарні твори писав. Але, коли старший брат покатав мене на вертольоті («Народна армія» писала про рідного брата Сергія Саміленка в матеріалі «З-під носа ворога — на одному двигуні». — Ред.) я був настільки в захваті, що одразу вирішив іти його слідами. Над злітною смугою дуже незвична атмосфера, туди неодмінно хочеться повернутися
P.S. Нині підполковник Сергій Саміленко передає багатий бойовий досвід і навчає майбутніх авіаторів у Харківському національному університеті Повітряних Сил. Але офіцер сумно признається: «Занурившись у папірці, розумієш, що справжнє життя було саме там, на Донбасі. Саме тоді, коли втомлений маневрував поміж високовольтними лініями, коли через напруження та бойовий азарт ледь не зупинялося серце…»
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»
