«На війні люди більше спілкуються з Богом. не звертаються, а саме спілкуються з Ним»
Поспілкуватися із Сергієм Дмитрієвим я змогла лише пізно ввечері, адже вклинитися в його надто щільний графік важко
— Отче Сергію, зараз ви заступник голови синодального відділу соціального служіння та благодійності Української православної церкви Київського патріархату. Але до 2014-го ви були священиком УПЦ Московського патріархату. Що підштовхнуло вас до переходу?
— Коли Росія розпочала збройну агресію проти нашої держави, я жив у Херсоні, служив у місцевій парафії УПЦ МП. Уже в березні став їздити до військових 30-ї окремої механізованої бригади, підрозділи якої якраз висунулися на кордон із Кримом. Уперше поїхав сам, на запрошення не чекав. Уважаю, що священик має бути зі своїм народом, хоч би як пафосно це не звучало. Саме із цієї причини влітку того самого року разом зі своєю парафією ми перейшли в УПЦ Київського патріархату. Бо коли побачив перші труни з тілами загиблих українських військових, яких я знав особисто, більше не міг залишатися в УПЦ Московського патріархату, хоча й служив там 18 років. Для мене залишитись означало бути співучасником убивств українських громадян.
— То ви є штатним капеланом 30-ї бригади?
— Ні, обійняти штатну посаду я не можу, хоча така пропозиція мені й надходила, тому що вже маю посаду, яка потребує мого постійного перебування. Проте по змозі намагаюсь постійно відвідувати свою військову паству. Хлопці справді потребують духовного супроводу та опіки. До складу 30-ї бригади переважно входять представники Житомирської, Хмельницької областей, Волині, яких виховано в релігійних традиціях. Для них важливо, щоб священик відслужив службу, помолився за них, вислухав їх. А ще ми п’ємо чай, каву, граємо в шахи, розмовляємо про їхні родини, улюблені фільми. Я завжди привожу їм гостинці від рідних і волонтерську допомогу. Тож капелан виступає в ролі посередника не тільки з Богом, а й з рідними та близькими людьми. Особливо це важливо, коли військові перебувають у районі АТО.
— Чи важко спілкуватися з військовими? Адже на відміну від цивільних парафіян, які приходять за покликом душі, це своєрідне, закрите співтовариство зі своїми правилами, є серед них атеїсти, представники інших релігій, конфесій…
— Ви знаєте, на війні люди частіше й більше спілкуються з Богом. Не звертаються, а саме спілкуються з Ним. У тих, що беруть участь у бойових діях, усі почуття, зокрема справедливості, любові, поваги до друзів, загострені. Там Бог стає ніби ближчим, потреба в молитві — щирішою, тому і потреба в спілкуванні зі священиком зростає. Я жодних проблем у спілкуванні з ними не мав. Тим більше, що хлопці чекають на представника будь-якої конфесії. І на моїй пам’яті не було жодних конфліктів на міжрелігійному ґрунті. Зокрема я спілкувався із двома мусульманами, привіз їм Коран, телефонував знайомим муфтіям, щоб дати змогу бійцям поспілкуватися.
— 2015-го Інтернетом розлетілася світлина французького художника Юрія Білака «Таємна вечеря». Ви стали її центральною фігурою. Як сказав сам фотограф, ви ніби з’єднуєте Схід і Захід країни. Розкажіть, будь ласка, історію цього фото.
— Юрій Білак — відомий французький фотограф, етнічний українець. 2015-го кілька місяців жив серед військових, десь майже місяць їздив зі мною, зробив безліч неповторних світлин, щоб відобразити війну за допомогою облич звичайних бійців. Нині допомагає дітям загиблих військових, жителям Донбасу, кримським татарам. А фотографію «Таємна вечеря» було зроблено на Великдень на Світлодарській дузі. Я тільки-но закінчив святкову службу, о 5-й ранку ми сіли підснідати в медпункті. Зібралися разом військові та медики. Юрій сказав, що ми сидимо, як на таємній вечері. Попросив трохи розвернутися, щоб він міг зробити фото. Я подумки підрахував, що нас тут дванадцятеро, тобто Юди серед українських військових немає, і кажу: «Знімай». Тому світлина вийшла не постановочна, хоча трохи відфотошоплена.
— Ви побували в Сполучених Штатах Америки. Поїздка результативна?
— Наша співпраця з американськими партнерами триває від самого початку воєнних дій в Україні. 2014-го була робота в межах програми від американського Конгресу. Тоді група українських психотерапевтів, психіатрів, психологів і капеланів відвідала «Єльську школу медицини» для обміну досвідом із надання психологічної допомоги та профілактики ПТСР. Були навчальні проекти з американськими тренерами світового рівня. Крім того, я неодноразово брав участь у спільних військових навчаннях України з країнами — членами НАТО, де відбувався обмін досвідом між капеланами. Цьогорічна поїздка стала продовженням цих партнерських стосунків. У США я побував на базі морської піхоти в Каліфорнії. Там є цілий капеланський корпус. Священики на постійній основі вчаться психологічної й духовної допомоги військовослужбовцям. Є велика церква, де можна побачити навчальні буклети. У них ідеться про те, що потрібно робити, коли чиниться насильство в родині, як здійснювати супровід родини військовослужбовця, який повернувся з війни. Відбувається така собі професійна співпраця психолога й капелана. Службу в церкві може відправити священик будь-якої конфесії. Було б непогано, якби й в Україні навчання капеланів відбувалося на постійній основі, наприклад, готували священиків разом із психологами до висунення на навчання на полігон. Нині Міноборони проводить курси, але вони періодичні.
Наприкінці розмови отець Сергій попросив, щоб я обов’язково подякувала від його імені всім військовим за їхню службу.
— Я дуже пишаюся тим, що у важкий для Батьківщини час можу бути поруч із такими людьми, як Герої України Володимир Гринюк і Сергій Собко, кавалер ордена «Народний герой» Михайло Драпатий і ще багато-багато інших хлопців, які не одержали нагород. Назавжди запам’ятав, як я приїхав на Великдень на один із ВОПів під Гранітним із французькою модельєркою. Вона шиє одяг для Джонні Деппа, Дженіфер Лопес та інших. І тут до нас виходить рядовий стрілець і починає розмовляти французькою. Вона навіть розплакалась. Виявилося, що цей боєць 10 років жив у Парижі, але не зміг залишитися осторонь подій в Україні. На іншому блокпосту трапився чоловік, який вільно спілкується каталонською. Француженка була вражена тим, що високоосвічені цивільні люди залишили всі свої справи й приїхали боронити рідну землю.
Оксана УРЕТІЙ, «Народна армія»