«Санінструктор сказав: «Якщо впадемо, то тільки разом». Так ми і доїхали: я в напівпритомному стані, а він із зсудомленими пальцями рук»

Свого заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення підлеглі вважають нетиповим. Чому?..

На перший погляд нічого надзвичайного: документація в порядку, моральний дух у підрозділі високий. Тоді ж чому нетиповий? А тому, що його погляди на виконання своїх обов’язків і виховання військовослужбовців руйнують стереотипи офіцера цієї ланки, які, на жаль, присутні в нашому війську ще з радянських часів. Однак сьогоднішні бойові «замполіти» української армії справді інші…

Історія Сергія Вовка схожа на історію більшості українців, які змінили затишок власної оселі на окопи та бліндажі, але й має свою особливість.

— Не міг сидіти вдома, не міг спокійно дивитися, як убивають українців і загарбують нашу землю, — каже офіцер.

Йому 49 років. Він устиг тричі побувати в лейтенантських погонах. Уперше — після закінчення Сімферопольського вищого військово-політичного будівельного училища. Тоді ще в радянській армії його звільнили за скороченням штатів після того, як прослужив півтора року. Потім, закінчивши Луганський інститут внутрішніх справ, він пройшов шлях від лейтенанта до підполковника міліції. Закінчив службу на посаді начальника районного відділу міліції 2010 року. А на початку квітня 2015-го, пішовши у військо за мобілізацією, знову одягнув лейтенантські погони.

— Півтора місяця в навчальному центрі — і розподілення в окремий батальйон однієї з мотопіхотних бригад на посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом, відслуживши визначений термін, демобілізувався. Але зрозумів, що життя залишилося в батальйоні та що, доки триває війна, моє місце на передовій, тож знову повернувся у свій підрозділ. Підписав контракт, — розповів Сергій.

…Потрапив офіцер, як кажуть, із корабля на бал: одразу в район бойових дій. Тоді позиції підрозділу перебували в районі річки Кальміус біля Новоселівки. Там точилися важкі бої.

— Перший серйозний бій, у якому я взяв участь, був випадковим. Обходячи свої позиції, почули, як неподалік почалася стрільба. Це місце називалося «рибхоз». Там стояли бійці одного з розвідувальних батальйонів. Як виявилося пізніше, вони потрапили в засідку під час чергової вилазки й відступали з боєм. Ми, не зволікаючи, пішли на допомогу. Пізніше в бій також уступили й інші бійці цього батальйону. Загалом бій тривав більше як п’ять годин. На диво, він завершився без жодних втрат із нашого боку. А от у противника були численні загиблі й поранені, — пригадує офіцер.

Утім найважче випробування долі Сергій Вовк пережив у період, коли ротну тактичну групу його батальйону відправили на підсилення в район авдіївської промзони. Саме там він зазнав важкого поранення й лише завдяки тому, що йому пощастило, залишився живим.

— В Авдіївку ми потрапили у квітні 2017 року. З нашого батальйону сформували ротну тактичну групу. До позицій ворога тут було 70 метрів. Тому якщо раніше більшість обстрілів із великокаліберних кулеметів, мінометів та артилерії мали позиційних характер, то тут ми зійшлися з противником, як кажуть, лицем до лиця, — каже майор Сергій Вовк.

…То був весняний сонячний день. Бійці вже звикли до постійних обстрілів. Адже їх було так багато, що інколи на свист куль просто не звертали увагу. І нічого не вказувало на те, що бойовики розпочнуть активні дії.

— Близько п’ятої години вечора противник розпочав масований артилерійський обстріл. А це означало, що до нас «у гості» можуть прийти ворожі ДРГ, — згадує Сергій. — Ми з офіцерами вирішили розділитися по позиціях, щоб керувати боєм безпосередньо на опорниках. Близько восьмої вечора по нас почали активно «насипати» з мінометів. Затяжний свист — і я навіть не відчув, як осколок влучив мені в плече. Він увійшов зверху через лямку бронежилета. Пробив усе, що зміг, і вилетів через лопатку, — розповів офіцер.

Сергія та одного з молодших командирів, якого теж було поранено, евакуювали.

— Коли нас поклали на броню, водій БМП одразу вдарив по газах. Я лише почув, як хтось крикнув: «Беху ловлять!» І за секунду поруч почали розриватися міни. Я забув про все на світі, про бій, біль, у голові була лише одна думка: не впасти з броні. Адже під час такої поїздки й здоровій людині втриматися важко, а тут пораненому. Завдячую санінструкторові, який мене міцно тримав. Пам’ятаю, як він сказав: «Якщо ми впадемо, то тільки разом». Так ми й доїхали до штабу… Я в напівпритомному стані, а він із зсудомленими пальцями рук. Далі вже «санітаркою» — на Покровськ. Мені дуже пощастило, адже величезний дванадцятиміліметровий осколок тільки потрощив кістки, не зачепивши життєво важливі органи. У тілі залишилося чимало дрібних. Їх лікарі порадили не чіпати, адже під час операції була велика ймовірність зачепити якусь артерію або нерв, що автоматично могло зробити мене інвалідом, — розповів майор Сергій Вовк.

Нині офіцер продовжує служити. Він вважає: щоб чути людей, знати їхні проблеми, треба бути поряд із ними.

Майора Сергія Вовка у сьогоднішніх реаліях я б, навпаки, назвав типовим бойовим «замполітом». Саме такі пройшли горнило війни і продовжують свою справу педагога і наставника в окопах на лінії вогню.

Олександр ЗАВТОНОВ, «Народна армія»