«Кулеметна черга прошила паливний бак. Ми могли спалахнути будь-якої миті» – історія героя війни.

Третя година ночі, екіпаж Мі-8 спить у наметі після складних польотів. Оперативний черговий підходить до пілота і шепоче:

— Прокидайся, за годину — виліт!

Доки льотчик збирає докупи думки, борттехнік Сергій Кужелюк уже на ногах.

— Куди «летиш»? Встигнеш! — дивується черговий.

— Як куди? Треба ж усе добре перевірити, техніка помилок не пробачає!

Бортовий технік дійсно раніше за всіх починає готуватися до вильоту і значно пізніше йде відпочивати після посадки вертольота, хоч часто й залишається в тіні льотчиків. Особливо важливою є його робота в районі активних бойових дій, де він нерідко заміняє всі наземні служби обслуговування й ремонту.

Сергій Кужелюк — кавалер ордена Богдана Хмельницького та єдиний борттехнік, нагороджений орденом «Народний Герой України». І це саме той випадок, коли ні в кого не повернеться язик сказати, що нагорода не була заслужена. Він перший помітив випущену із ПЗРК ракету і почав відстрілювати теплові пастки, що дозволило льотчику вчасно здійснити успішний маневр. А ще — надавав першу допомогу пораненим, шукав екіпаж збитого гвинтокрила, тримався кілька діб без сну, лише на каві та цигарках… А чого вартий ремонт техніки у фронтових умовах?

Під час спілкування з офіцером стає зрозуміло, що день народження він тепер може святкувати не менше десяти разів. І це — за найскромнішими підрахунками.

— Непростим для нас виявилось 16 серпня 2014-го. Ми мали перекинути спецгрупу в тил ворога під Савур-Могилу. Точка висадки знаходилася за кілька кілометрів від нашого крайнього блокпоста. Коли вертоліт підлетів до неї, я відразу почув знайоме цокотіння по фюзеляжу: стріляв кулемет. Куля зайшла через підлогу, пробила паливний бак та поранила одного з бійців. Із бака струменів керосин, були прострелені двигун, лопаті й хвостова балка. Машина будь-якої секунди могла спалахнути. Одночасно ворожий снайпер обстріляв кабіну. На щастя, нікого не зачепило, та перебило проводку. Прилади тривожно замиготіли і повністю «вмерли». Усе це — за кілька миттєвостей. Ми все ж сіли, швидко висадили групу і рвонули до найближчого блокпоста. Дорогою я розмовляв із пораненим, аби той не знепритомнів. А він лише міцно стискав снайперську гвинтівку. Так і тримав її — навіть коли був не при тямі. Дивно, але вертоліт летів спокійно, навіть не трясло. Коли сіли біля блокпоста, я відразу розрізав одяг пораненого, зупинив кровотечу, вколов знеболювальне, а потім заходився розшивати панелі вертольота. Зрозумів: ситуація — критична. Зупинити витікання керосину в цих умовах було неможливо. Підлатав пробоїни, як зміг, і ми полетіли до найближчого польового шпиталю, а вже потім — на базу. Ремонтувати вертоліт після цієї «пригоди» довелося три дні. Він потім був задіяний у виконанні ще не одного фронтового завдання.

Нерідко бувало, що бортовий технік не відпочивав по кілька діб. Та він не скаржиться. Каже: «Просто вмикав режим «термінатор» і не думав про втому».

— 28 серпня о 23 годині я почав літати на евакуацію поранених, але вже з іншим екіпажем. Літали більше доби і зранку 30 серпня екіпаж змінився, а я продовжив вильоти. Практично без перерви і в останній день літа я приступив до польотів із третім екіпажем, яким командував Василь Мулік. Тоді нас біля Волновахи ледь не збили з ПЗРК. Це був уже третій чи четвертий виліт за пораненими. Сутеніло, вже було близько восьмої вечора, тож нам довелося піднятися трохи вище, аби не наскочити на ЛЕП. Аж раптом я побачив маленький білий вогник, за яким тягнувся інверсійний слід. Це був пуск ракети із ПЗРК. Я крикнув: «Ракета!» й одразу почав відстріл «асошками» (АСО — автоматична система відстрілювання. — Авт.). Я не чекав команд, одна рука в мене завжди була на переговорному приладі, а інша — на кнопці «АСО». Ми навіть і не говорили тієї миті багато. Василь Мулік зреагував і здійснив протиракетний маневр, я відстрілював. Кожен робив своє. Вже коли зрозуміли, що уникнули влучення ракети, видихнули. Пам’ятаю ще, як бідкався, що мало не спалили тепловими пастками півполя кукурудзи.

Ще одна нетипова історія трапилася з «бортачем», коли надійшла команда евакуювати екіпаж зі збитого під Слов’янськом Мі-24.

— Ми стояли в Добропіллі разом із десантниками 95-ї бригади. Тоді цілий день лив дощ. І вже зараз я розумію, що саме він нас і врятував, бо значно погіршив противнику видимість. Нам повідомили, що екіпаж збитого вертольота живий і сів на болото, треба знайти його й забрати. Необхідна нам точка знаходилася за 12 кілометрів від ворожого блокпоста. Для вогневої підтримки з повітря і для прикриття евакуації нам потрібна була допомога десантників. Коли вони почули про це, до нас одразу ж прибігло їх зо тридцять, не менше. Ми ж могли взяти максимум 15. Мусили аж з вертольота виганяти, так вони прагнули допомогти. Коли підлетіли до точки, відразу побачили парашут, розстелений хрестом. Для вертолітників — це знак. Однак ми тоді вже знали про підступні «звички» ворога, тож зрозуміли, що то — пастка. Перевіряти не стали і, як дізналися згодом, мали рацію. Коли Мі-24 збили, некерований вертоліт сів у болото. Там навколо річка, міст — гіршого посадкового майданчика ще пошукати. Передніми шасі ми стали на невеликий острівець, задні ж звисали у воду. Ми вискочили, десантники відразу організували оборону. Кинулися до вертольота, а екіпажу не було, він уже далеко відійшов болотом. Їх довго шукали, намагались вийти на зв’язок, але марно. Я швиденько забрав із Мі-24 гарнітуру, карти, навігаційну систему… Ми всі були брудні, в болоті, змучені… Десантники вже казали: «Все! Ставимо розтяжки і валимо звідси!» Але ж екіпажу немає… Так і злетіли ні з чим. Коли відлетіли кілька кілометрів, нам повідомили, що екіпаж вийшов на зв’язок і вже повертається до підбитої машини. Ми знову туди. Підібрали екіпаж. Льотчики були живі й здорові, лише замерзли в болоті. Пощастило, що «бортача» з ними не було, бо він би точно не вижив, його місце було прострілено великим калібром. Злітаємо, а льотчик кричить: «АСО!» А я йому у відповідь: «Вже немає АСО! Все відстріляли!» Але до штабу долетіли успішно, без пробоїн.

Офіцер розповідає, що за роки війни бувало всяке. І ночувати в вертольоті за кілька кілометрів від інтенсивних боїв неодноразово доводилося, і «витискати» з гелікоптера понад 300 кілометрів за годину, аби вийти з-під обстрілу…

— Максимальну швидкість на приладах я побачив ще на початку весни 2014-го, коли ми розкидали листівки над Слов’янськом і Краматорськом. Ми були на висоті близько 800 метрів, і по нас «валили» з ДШК. Льотчик направив вертоліт вниз, щоб заховатись за лісосмугу. То тоді ми пікірували зі швидкістю 315 кілометрів за годину. Таке зі мною було вперше, хоч і маю понад 2000 годин нальоту.

Бортовий технік ділиться, що віртуозно виконувати непрості завдання допоміг досвід, набутий у миротворчих місіях ООН у Конго, Ліберії та Кот-д’Івуарі.

— Як би класно ти не знав теорію, доки не перебереш руками сотні авіаційних агрегатів, хорошим спеціалістом не станеш.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»