Лідер гурту «Шабля» Вова Гейзер: «Мій «калаш» — це гітара, мікрофон — моя граната. Браття українці, єднайтеся!» | ЄСПУ

Лідер гурту «Шабля» Вова Гейзер: «Мій «калаш» — це гітара, мікрофон — моя граната. Браття українці, єднайтеся!»

— Так ось ви який, Вова Гейзер, що будив мене кожного ранку на передовій, — після концерту, стрімко прямуючи у бік артиста, промовила Тетяна.

Несвідомо розвертаюся і стаю невільним свідком їхньої зустрічі. В очах зніяковілого музиканта — подив та нерозуміння. Лише привітна й широка усмішка дівчини у військовій формі за секунду підбадьорила і змусила його посміхнутися у відповідь. Ця дівчина — кавалер ордена «Народний Герой України», лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко, яка витягла з-під ворожих обстрілів та врятувала десятки бійців.

Того дня вона була однією з тих, заради кого він завітав на концерт, а Вова — одним із тих музикантів, чиї пісні довгі місяці підбадьорювали її і давали їй сили триматися за найскладніших умов… У мирній столиці вони обіймалися, мов рідні, й пригадували свої історії з АТО. Вона, сміючись, розповіла, як пообіцяла собі колись розшукати й «розквитатися» з автором пісні, яку ставили на рінгтон практично всі її побратими і яка так безжально розбудила її, коли після безсонних ночей видалися такі довгоочікувані кілька годин тиші між обстрілами під Савур-Могилою…

Лідер гурту «Шабля» Вова Гейзер, автор офіційного гімну АТО, з перших днів російської агресії стояв пліч-о-пліч із побратимами у найгарячіших точках Донбасу. Його пісні стали справжнім знаменом української незламності й нескореності.

Нещодавно співак повернувся з концертного туру Луганською та Донецькою областями. Концерти пройшли у Щасті, Сєверодонецьку, Попасній, Бахмуті, Авдіївці, Станиці Луганській, Торецьку, Вугледарі, Лисичанську, Мар’їнці, Волновасі, Маріуполі. Цей захід було проведено за підтримки Генерального штабу ЗСУ, Міністерства оборони України, ГО «УСПП», ТОВ «Перемога Рекордс». У рамках патріотично-мистецького проекту «Браття Українці» за десять днів разом із заслуженим академічним зразково-показовим оркестром Збройних Сил України Вова Гейзер давав по два концерти щодня у містах від Щастя до Маріуполя.

До «Народної армії» музикант завітав, щоб розповісти про проект, покликаний підтримати й об’єднати не лише Схід та Захід України, а й усіх небайдужих до долі своєї країни людей, а також про важкий рок, косуху, вшиті військові штани й відпрасовані чоботи, а ще про те, де взявся і ким був він, Вова Гейзер, до «Шаблі» та «Братів Українців»

— Вова, виступати з військовим оркестром наважиться не кожен співак, а поїхати з ним у спільний тур у район бойових дій — поготів. Як виникла ідея створити проект «Браття Українці»?

— Усе почалося ще 2014 року. Пісня «Браття Українці» була написана за місяць до подій у Криму та на Донбасі. Згодом на всеукраїнському форумі ветеранів та учасників АТО її обрали офіційним гімном АТО. Нам написали багато листів із передової, дякували за те, що пісня піднімає бойовий дух, що об’єднує таки Братів Українців.

Якось під час одного з концертів на Cході країни я помітив, що зал розділився навпіл: військові сидять в одній частині залу, а місцеві — в іншій. Стало прикро і подумалося: навіщо ж розділятись, адже всі ми — українці. Та коли ми заспівали одну пісню, другу, я помітив, що у залі почався якийсь рух: глядачі піднялися й потиснули один одному руки… Це найбільший прояв людського визнання. З’явилося бажання рухатися вперед, щось таке творити, що може об’єднати українців в усьому світі.

— Навіть найбільший патріотизм потребує фінансової підтримки. У вашому випадку, щоб просто довезти свою музику до слухача. Хто допоміг із організацією?

— Щоб здійснити запланований тур більше року ми оббивали пороги, поки нам не порадили звернутися в Генеральний штаб ЗСУ. Там одразу підтримали ідею поїхати в район проведення АТО разом із оркестром, щоб українська музика лунала потужно, щоб хлопці зрозуміли, яка насправді велика сила за ними стоїть.

Я щиро вдячний за допомогу у вирішенні надскладних завдань під час підготовки, старту проекту й усього туру Генеральному штабу Збройних Сил України, Міністерству оборони і зразково-показовому оркестру ЗСУ, зокрема полковнику Дмитру Дрозденку, полковнику Ігорю Биковському, полковнику запасу Ігорю Карпуню, майору Борису Школовому. За сприяння та фінансову допомогу щира дяка Президенту ГО «УСПП» Анатолію Кінаху, завдяки якому ми змогли придбати необхідне технічне й музичне обладнання. Ми дякуємо всім ЗМІ, які інформували суспільство про концертний тур Сходом України.

— Як довго тривала підготовка до туру?

— Творча підготовка — від ідеї до перших концертів — тривала півроку. Колосальну роботу здійснив колектив оркестру з аранжування й написання партитур для музикантів за творами гурту «Шабля». Я надзвичайно вдячний за професіоналізм усім музикантам оркестру, ансамблю народної музики «Святовид», солістам Богдану Бойченку, Ользі Яровій, Тетяні Кисляк, ведучій Анжеліці Шевчук.

Окрім репетицій з оркестром, перед виїздом на Донбас нам з Олегом Ткаченком, моїм помічником та продюсером проекту, довелося навіть пригадувати свою службу в армії. Разом з усіма ми стояли в строю, слухали інструкції, намагалися крокувати з ними в ногу… Завдяки такій організації й налагодженій співпраці з місцевими адміністраціями нам вдалося протягом десяти днів давати по два концерти щодня у різних містах Донбасу. Ми працювали в шаленому темпі, але жодного разу в нас не виникло проблем із розміщенням чи апаратурою. Приїхали — нас уже чекають. Взяли гітари — і погнали!

— Станиця Луганська, Щастя, Волноваха, Авдіївка… Нині для більшості українців ці міста більш відомі за зведеннями штабу АТО. Чи самі не потрапляли під обстріли?

— Для мене ці міста асоціюються зовсім з іншим — із теплом і щирістю українців, які люблять та вірять в Україну. Наприклад, у Станиці Луганській хлопці привезли дві польові кухні, варили кашу, пригощали, дарували прапори зі своїми підписами. Знаєте, за роки війни нам дарували багато прапорів, але я досі пам’ятаю кожного бійця, котрий залишив свій підпис на синьо-жовтому фоні, їхні обличчя, посмішки, очі… На жаль, багатьох із них уже немає серед нас, але пам’ять про них живе й житиме у моєму серці та в серцях українців. Це найдорожчий скарб, привезений зі Сходу країни.

У Часовому Яру ми три дні жили в обшарпаному, пропахлому порохом приміщенні, але завдяки турботі місцевих жителів, які ставилися до нас із величезною повагою, частували смачнючими стравами, ми почувалися не гірше, ніж у п’ятизірковому готелі (сміється). Перед від’їздом, щоб віддячити за гостину, ми подарували їм кошик із жовто-синіми квітами. Люди плакали і казали, що для них ніхто ніколи такого не робив, що вони люблять та вірять в Україну.

— Але все ж таки перебування там, де тривають бойові дії, — це небезпека.

— Так, насправді, я лише можу уявити, як важко було військовослужбовцям, які нас супроводжували, адже російські найманці не припиняли своїх атак на українські позиції… Інколи ми просто дивом уникали ворожих обстрілів. Приміром, після концерту в тій-таки Станиці Луганській ми дізналися, що по ній стріляють із «Градів». А коли були в Авдіївці, нас прикривав загін снайперів.

Пізніше, по дорозі назад, ледве не потрапили під артобстріл. Їхали, як завжди, вночі, без світла, навпомацки. Було по-справжньому моторошно: снаряди пролітали мало не над головою, а від кожного вибуху здригалася земля… Я дуже пишаюся тим, що ніхто з шістдесятьох музикантів оркестру не злякався — всі дивилися один на одного мовчки. Разом ми — сила!

— Судячи з програми проекту, лише концертним туром він не обмежиться? Я читала, що ви плануєте організувати рок-фестиваль, зняти фільм, навіть створити реабілітаційний центр.

— Так, але поки що ми здійснили тільки перший етап нашого проекту «Браття Українці». Наразі триває підготовка до проведення другого, третього та четвертого. Незабаром відбудеться «Міжнародний мистецький фестиваль серед дітей та юнацтва» до Дня незалежності України і рок-фестиваль «Браття Українці», без жодних обмежень за віком чи стилем. Також у програмі нашого проекту — продовження всеукраїнського концертного туру з оркестром по військових частинах, полігонах, ліцеях та університетах.

— Чи вдалося вам на першому етапі проекту здійснити все те, що планували спочатку? Бачила: у вас багато фотографій з передової, мабуть, і на фільм уже назбиралося достатньо матеріалу?

— Так, ми вже відзняли понад 150 Гб відео та 3000 фотознімків із хлопцями, до яких їздили, з місцевими мешканцями. Відбираємо найкращі фото й організуємо виставку, адже люди, з котрими нам випала честь познайомитися на передовій, заслуговують на те, щоб їх знали в обличчя. У мене досі перед очима фінал кожного концерту в районі АТО. Усі підходять сфотографуватися, взяти автограф, молодь проривається до нас, лише військовослужбовці стоять збоку і чекають. Жодного разу ніхто з них не вибіг наперед, не продемонстрував свою силу чи перевагу. Їм ми приділяли особливу увагу.

Що стосується фільму, то робота над його створенням іще триває. Єдине, що можу сказати: він буде хроніко-документальний.

— Хто дивитиметься цей фільм? Чи показуватимуть його в кінотеатрах?

— Ми його повеземо містами України, покажемо в різних країнах світу, щоб люди знали, як українці боронять свою землю та як живуть на окупованій території. Для мене самого стало відкриттям, що, приміром, у Щасті чи Станиці Луганській за кілька кроків від домівок людей — «сіра» зона. Це велика біда. Пересічній людині важко навіть уявити, як люди там виживають і як у таких умовах бійці утримують позиції. Чи що відчуваєш, коли після обстрілу перебитий снарядом водогін залишає без води усе місто, як трапилося перед нашим концертом у Торецьку.

Коли ж під час нашого виступу подали воду й глядачі схопили відра, щоб зайняти чергу біля крану, ми зовсім не засмутилися. Навпаки, побігли допомагати військовим носити воду для міста. А зранку разом із ними пили найсмачніший у світі чай…

Ми повинні розказати світу про війну і про життя у прифронтових містах. Люди поза війною мусять знати, як їм пощастило, що, розплющивши очі, вони не бачать навколо руїн…

— У Сєверодонецьку вас запросили на місцеве телебачення. Я бачила цей ефір. Здивувало те, наскільки гарно обладнана студія і якою вишуканою українською розмовляє з вами ведуча.

— Ми були здивовані й дуже вражені цією зустріччю з молоддю Донбасу. Наскільки вони фірмові, європейські. Ці хлопці та дівчата є уособленням справжньої незламності й віри у свої переконання. Як виявилося, вони мали власне телебачення в Луганську, але через окупацію були змушені переїхати у Сєверодонецьк, де на тій самій частоті організували інше телебачення. Нині їхня хвиля — чи не єдина в регіоні, що просто між російськими ефірами проривається до українського слухача на окуповані території. Також вони організували курси української мови, які відвідують чимало місцевих жителів. Це радує: значить, молодь Донбасу тримає курс на Україну.

— Про що говорили поза ефіром? Що найбільше цікавить жителів Сходу України?

— Усі чекають закінчення війни, усі прагнуть миру! І це, я вважаю, головніше завдання суспільства. Мене здивувала директорка клубу в Торецьку — неймовірної вроди дівчина, активна і життєрадісна, в якої, як з’ясувалося, на руці й нозі протези. ЇЇ скалічив російський снаряд, який влучив у клуб. Але попри це, вона не здається, щиро допомагає людям і приймає артистів, які підбадьорюють наших воїнів та місцевих мешканців.

— Вашому гурту — всього п’ять років, проте ви займаєтеся музикою досить давно. Ким був Вова Гейзер до «Шаблі»?

— До того, як створити свій гурт, я грав і співав в інших творчих колективах, здебільшого це була «важка» музика. У 1990-ті, повернувшись з армії, грав рок, носив шкіряну косуху, у мене було довге волосся. Веселі були часи — нічого сказати (сміється). На гітарі я граю з 11 років — навчив мій вітчим дядя Вова. Крутий мужик був, дуже добра й порядна людина. За уроки музики вдячний йому безмежно.

Водночас я постійно перебував у пошуках самого себе. Награвшись у місцевих гуртах Рівненщини, де я виріс, підбив хлопців їхати підкорювати столицю. Ми жили ушістьох в однокімнатній «хрущівці», спали на матрацах на підлозі й підробляли де доведеться. За рік такого бурлакування усі здалися, і я залишився сам. Потім вісім років грав в одній зі столичних груп.

Перед створенням «Шаблі» пішов зі свого колективу і два роки нічого не писав, хоча пісні пишу з 20 років. А наприкінці 2013-го просто взяв олівець і записав одразу кілька пісень. Насправді я раніше ніколи не думав, що співатиму такі пісні.

— Двома піснями з них стали «Синку мій, синку» та «Браття Українці», які зробили ваш гурт відомим? Їх вважають пророчими, адже події, про які у них ідеться, на той час іще не настали.

— Так. «Браття Українці» була написана незадовго до окупації Криму, після трагічних подій на Майдані, коли про війну з Росією ще ні в кого не було й гадки. А коли ми записували її у студії, до мене зайшов звукорежисер і сказав, що з боку Чернігова до українського кордону рухається танкова колона. Це мене дуже зачепило… Ми записали її на одному диханні. У тексті є такі рядки: «З нами свята віра, з нами Бог і правда, і ми проти того, щоб брат ішов на брата. А якщо з війною — тоді начувайтесь, нас ніщо не зупинить. Слава Україні!» Бувало, що цю пісню на прохання бійців на передовій виконували по 5–10 разів поспіль. Вона досить містична. У її тексті жодного разу не лунає фраза «Браття Українці», однак ця назва, як і весь текст, прийшла до мене, я написав її на одному подисі…

Але першою піснею у форматі «Шаблі», яка для мене виявилася по-особливому пророчою, стала «Синку мій, синку». Вона народилася ще 19 вересня 2013-го. Тоді я не міг збагнути, чому в моїй голові звучить фраза: «А синко не йде до хати, на Майдані змордували злії кати…». Я довго шукав їй заміну і зрештою просто викинув слово «Майдан». Тільки після Революції гідності зрозумів, про що саме йшлося.

Цю пісню ми записали із всесвітньовідомим скрипалем, українцем, що проживає в Канаді, Василем Попадюком.

— Ви казали, що підготовка до туру нагадала вам про армію. Як служилося музиканту?

— Пробув два роки в Іркутську. Службу проходив в елітному батальйоні, був радистом, літав на Ту-16. Наш батальйон був єдиним у колишньому Союзі, де готували повітряних стрільців-радистів і командирів вогневих установок. Тому гурт «Шабля» — це не «Любе», а я — не Расторгуєв, який навіть не служив. Ми дійсно розуміємо, про що співаємо. Попри те, що з дитинства я був музикантом, в армію пішов сам. В один момент усе кинув і подався у військкомат. Хотілося випробувати себе. Служба, як служба. Вечорами під гітару співав Цоя, вшивав форму за тогочасною модою, прасував чоботи, щоб на них утворилися «стріли»…

— Ви — німець по батьковій лінії, по мамі — українець, а народилися в Казахстані. Як повернулися в Україну і звідки такий патріотизм?

— Так, моя родина по батьковій лінії — етнічні німці. Але довгий час вони жили на Дніпропетровщині, в селищі, де мешкала переважно німецька громада. Коли почалася Друга світова, діда за антирадянські гасла на 16 років заслали до Сибіру. Після приходу німецьких окупаційних військ у 1943-му мого батька з сім’єю відправили до Німеччини, а в 1945-му радянська влада їх відправила на спецпоселення в Пермську область, де вони жили до 1956 року, поки не були реабілітовані.

Та гонінь зазнала моя родина і по матері. Її «розкуркулили», бо мала невеликий маєток на Рівненщині.

Після повернення з табору дід довго шукав родину і знайшов її у Казахстані. А коли мій батько служив у Шепетівці, зустрів мою маму. Потім народився я, а згодом усі разом ми повернулися в Україну. Тут мене виховали і тут я зрозумів усі ті цінності, за які зараз ми боремося. Моя мама, до речі, свого часу займалася розшуком родин безіменних воїнів, які загинули на території України у Рівненській області під час Другої світової війни, тому й я не міг залишатися осторонь, коли в країні війна.

— Ваш батько зараз живе в Німеччині. Ніколи не думали переїхати до нього?

— Я був у батька, не раз подорожував Європою, але то все не моє. Я відчуваю, що маю виконати місію тут. Мене дратує, що російська пропаганда спрацьовує на недосвідченості людей, бреше про «загниваючий» Захід, який усіх згубить. Російські міфи неважко розвінчувати. Варто просто проїхатися європейськими країнами… Ті, хто насправді відчув усі «переваги» «руского міра», розуміють увесь його жах і хочуть його позбутися. Я знаю, про що кажу, бо усі ці «переваги» моя родина відчула ще під час Другої світової.

— Ви часто повторюєте фразу «ми переможемо», а що для вас насправді важливіше: мир чи перемога?

— Мир. Я поміняв би на нього і свою популярність, і гімн АТО… Мені, як і більшості людей, боляче усвідомлювати, що гинуть наші бійці, а години тиші — це найблагословенніший час. Про перемогу ж мають говорити ті, хто вже чотири роки поспіль іде до неї, — наші воїни, бо вони на неї заслуговують. Мій же «калаш» у цій війні — це гітара, мікрофон — моя граната. Я роблю все для того, щоб БРАТТЯ УКРАЇНЦІ єдналися заради миру на своїй землі.

Розмовляла Ольга МОСЬОНДЗ, «Народна армія»