«Не збираюсь відсиджуватися в тилу, я ж донька офіцера!» | ЄСПУ

«Не збираюсь відсиджуватися в тилу, я ж донька офіцера!»

Молодшому сержанту Анастасії Однораз усього 20 років, а вона уже більш ніж півроку на передовій. Дівчина говорить, що просто дивитись новини в якийсь момент стало нестерпно боляче, та й запитання «А раптом стану корисною?» не давало спокою. Після закінчення медичного училища вона одразу взяла відношення до бригади морської піхоти. Мама плакала і допитувалась: «А що як тебе поранять?» Тато, офіцер, по-військовому стримано сказав, що пишається

— Я була готова до відповіді на кшталт «ми вам передзвонимо» чи «тобі ще дітей народжувати», а натомість почула: «Медики нам потрібні. Тільки будь готова їхати на фронт, відсидітись у тилу не вийде», — пригадує Анастасія. — А я й не збиралась відсиджуватись, я ж донька офіцера.

Бронежилет вагою 16 кілограмів, ще важчий рюкзак із медикаментами, автомат, біг нарівні з чоловіками, десятки поранених… «Ну що, втомилась?» — іноді запитує хтось із побратимів. Дівчина завжди відповідає здивованим: «Ні, а ти?» Та, разом з тим, за час служби на посаді фельдшера зенітно-ракетного дивізіону через руки юної Насті пройшло понад дві сотні пацієнтів.

— Зупиняю кровотечі, витягаю уламки, лікую ангіни. Я тут стала універсальним фахівцем. На передовій ще й знайшла своє кохання, — зізнається дівчина. — Трапилась досить типова історія: я надавала медичну допомогу хлопцю, ми розговорились і тепер разом. Він — морпіх. Щоправда, служить у іншому підрозділі, тому бачимось не так часто, як хотілося б. Тепер боюсь не за себе, а за нього.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»