Лідер гурту Kozak System Іван Леньо: «Для наших бійців на аукціон віддав усе, що мав: свій одяг, цимбали, акордеон… Навіть уже й сам продаюся — тричі ходив пити каву за гроші»

Творчість фолк-рок-гурту Kozak System («Козак Систем») має яскравий український характер, козацький драйв та сучасну європейську фірмовість, яку впізнають та від якої шаленіють слухачі не лише в Україні, а й за її межами.

За роки існування гурту музиканти гучно заявили про свою чітку національну позицію. З 2012 року вони об’їздили понад 18 країн світу, пропагуючи українську музику, мову і культуру світовій спільноті. Узимку 2013-го не сходили зі сцени Євромайдану, аби бути разом з українцями в найбуремніші часи. А коли на Сході країни запалала війна, заходилися допомагати армії: передають кошти на потреби війська, влаштовують аукціони та благодійні концерти, їздять на передову, записують із воїнами-героями пісні й знімають кліпи просто на «нулі».

З часу свого заснування «козаки» встигли записати чотири платівки, а їхні твори — гімн Євромайдану «Брат за брата» на слова Сашка Положинського, гімн гірсько-штурмової бригади «Подай зброю», відеокліп до якої знімали в районі проведення АТО/ООС, «Воля», записана разом із українським «кіборгом» — стали уособленням незламності й відваги українських воїнів та українського народу.

З лідером гурту Іваном Леньом нині говоримо про особливості зйомок і концертів на передовій та як сприймають козацький драйв Kozak System за кордоном

— Пане Іване, буквально кілька місяців тому ви презентували кліп до пісні «Подай зброю», яка стала гімном гірсько-штурмової бригади. Знаю, що знімали її практично на «нулі». Розкажіть як це було? Як виникла ідея її створення?

— Мені подзвонив Сашко Положинський, лідер гурту «Тартак», і каже: «Іване, є класна пісня, абсолютно у вашому стилі. Запишіть її, зробите для хлопців добру справу». Виявилося, що до нього звернувся його однокласник, який служить у одному з батальйонів гірсько-штурмової бригади. Його командир Гліб Бабич написав вірш «про тих і для тих, хто воює у гірських бригадах» і мріяв поставити його на музику. Ми записали її за один день. Наступного ж дня приїхав Гліб, просто з Попасної. А потім ми поїхали на Схід країни знімати кліп.

— Чому саме на Схід держави, чула, такі сюжети іноді можна відтворити, скажімо, на полігоні.

— Оскільки пісня була написана про бригаду, ми мали поїхати туди, аби познайомитися з хлопцями з батальйону та заграти їм концерт. Люди мають знати своїх героїв в обличчя.

— Вам випала можливість провести разом із бійцями кілька днів. Які настанови вони давали під час зйомок?

— У нас була одна сцена на вишці, яка залишилася після видобутку вугілля, та коли ми хотіли поставити трубача трішки вище, військові, які охороняли цей периметр, не дозволили, пояснили, що снайпери, які прострілюють цю територію, можуть його «зняти» як мішень. Наші локації розташовувалися близько від російських окупантів, ми їх добре могли розгледіти в бінокль. Але за кілька днів із хлопцями здійснили все, що задумав режисер. До речі, в цій ролі виступив саме Гліб Бабич, тож військовий дух було передано.

— Це була не перша ваша поїздка на Схід країни. Що вражає під час перебування там?

— Так, ми давно товаришуємо з волонтерами, які організовують концерти для військових і місцевих жителів, що дуже важливо, бо вони можуть знайомитися з правильною сучасною українською культурою. Бували в багатьох містах на Сході України — у Старобільську, Сватовому, Слов’янську, Лисичанську…

Нас завжди вражає абсолютно безкорисна воля і бажання наших воїнів-героїв воювати і перемогти. Захоплююся ними і схиляю голову.

— Я знаю, що ви переказуєте кошти у благодійні фонди Жадана, Притули, повіддавали свої речі на аукціони…

— Так, віддав усе, що мав: свій цікавий одяг, цимбали, наш акордеон, безліч речей і сувенірів з символікою Kozak System. Навіть уже й сам продаюся (сміється) — тричі ходив пити каву за гроші.

— І за скільки ж вас купували, якщо ми вже говоримо, що ви продаєтеся?

— Найбільше — за 10 тисяч гривень. Ці кошти передали на потреби армії.

— Чула, що ви багато спілкуєтеся з бійцями по телефону. Як часто вам дзвонять з передової?

— Ледь не щодня. Знаєте, кожен із них має свою цікаву історію. Про життєвий шлях кожного можна написати роман. Адже там на передовій — найкращі, найцікавіші, найсміливіші, я б навіть сказав, найдотепніші і найінтелектуальніші наші люди. І я пишаюся кожним із цих воїнів, яких знаю особисто.

У нашому автобусі зазвичай є одне вільне місце, і коли хлопець приїжджає з передової, ми беремо його з нами на озеро чи на концерти. Наприклад, у Криворівні Івано-Франківської області кілька тижнів тому відбувся фестиваль, на який завітали три бійці гірсько-штурмової бригади. Ми зняли соціальний ролик про те, наскільки важлива праця наших військових…

— Знаю, ви часто буваєте в госпіталі.

— Так, особливо після того, як туди з пораненнями потрапив Тім Лінокс, — боєць, який підірвався на протипіхотній міні й отримав понад 17 осколкових поранень.

Ми намагаємося допомогти таким, як він, як можемо. Але, знаєте, насправді я комплексую, коли мене запитують, що я роблю для хлопців, бо роблю це щиро, а не для піару. На жаль, для деяких українців цієї війни або не існує, або вони роблять вигляд, що її не помічають. А мене ця війна також стосується.

— Ви були одним із ініціаторів заборони російського медіа-контенту в Україні. Але ж він таки проривається у наші ефіри…

— Так, я переконаний, що треба повністю заборонити стосунки з ворогом. А те, що відбувається нині, свідчить, що ще недостатня кількість українців готова боронити свою землю, розуміти, що таке Україна і хто такі українці. Як на мене, розв’язання проблем «ДНР» і «ЛНР» лежить у площині розв’язання великої проблеми «Україна та Росія» чи «совок» або «не совок». Якщо сегментарно, то крім фізичного вигнання ворога з цих територій, місцевим треба почати розуміти, що буває, коли ти не поважаєш свою землю, культуру, не знаєш своєї історії, не цінуєш надбання предків — приходить Путін і доступно все пояснює: або Сталін, або Янукович…

— Безперечно, пропагандистська діяльність й ідеологічне виховання в нас страждає і вже давно.

— Річ у тому, що всіх сміливих і рішучих за радянської влади винищили. Тому варто приділяти особливу увагу молодому поколінню. Воно будуватиме нову країну, єдину, без «своїх» і «чужих».

— Ви об’їздили багато країн світу. Як екзотичний козацький рок сприймають за кордоном?

— Ми співаємо виключно українською мовою. Тому ексклюзивність, оригінальність, професіоналізм, енергія — ось складові успіху в будь-якій країні.

— Багато українців зараз виїхали з України. Вони приходять на ваші концерти?

— Так, дехто навіть передає нами кошти для армії. Але, як на мене, те, що так багато людей працюють за кордоном, це не нормально. Ми зараз у такому стані, що не можна застосовувати визначення «українці» до будь-кого. Я вважаю, що справжні українці не мають жити десь за кордоном, вони хочуть бути вдома, працювати, створювати навколо себе культурний простір. Але кожен має для себе обрати: Україна для нього — це рідна земля чи просто територія.

— Що для вас є символом сучасної України?

— Мова. Хороша, незасмічена, якісна українська мова.

— Цього року ви брали участь у відборі на «Євробачення». Що спонукало такий рок-гурт, як Kozak System, позмагатися з поп-культурою?

— Почнемо з того, що через наше телебачення шанси показати себе такому гурту, як Kozak System, неймовірно обмежені. Цьогорічний конкурс «Євробачення» позиціонувався, як доволі незаангажований, тож нам здалося, що можемо поборотися і навіть виграти, аби через дійсно потужну увагу світових медіа до цього конкурсу донести українську ідею, музику, пісню до великої кількості глядачів за кордоном. Ми часто виступаємо там і чітко розуміємо, як сприймається іноземцями українська культура.

— Кажуть, що спортсмени — забобонні люди, а музиканти?

— Перед виходом на сцену ми стаємо обійнявшись в коло, пробуємо відчути енергію один одного і передати кожен своє посилання.

— Що побажає нашим бійцям Іван Леньо?

— Я хотів би, щоб наші бійці розуміли, що вони не самотні у своїй відчайдушній боротьбі з ворогом, що достатня кількість українців їх підтримує. Я знаю точно, що їхній подвиг не є марним, що ми разом із ними будуємо підвалини сучасної незалежної України. Тож я хочу, щоб кожен із хлопців розумів, що те, що він робить зараз — на роки, наслідками його роботи будуть користуватися навіть не діти, а його внуки. Це важко, бо хочеться жити зараз і отримувати задоволення від життя. Але вибору в нас немає. Знайте, що ми з вами, хлопці, ми поруч, і разом ми переможемо.

Розмовляла Ольга МОСЬОНДЗ, «Народна армія»